ОРЕСТ АВДИКОВИЧ

Народився 16 лютого 1877 року в селі Сороки Бучацького району, в сім'ї священика. У 90-х роках закінчив так звану Цісарсько-королівську Академічну гімназію у Львові з українською мовою викладання. Навчався в Гірничій академії у Леобені (Австрія), закінчив 1901 року філософський факультет Львівського університету. Учителював у Перемишлі. Поглибленим психологізмом відзначаються збірки його оповідань "Нарис одної доби", "Нетлі", "Метелики", "Демон руїни". Йому належать літературознавчі розвідки "Огляд літературної діяльності Олексадра Кониського" і "Форма писань Маркіяна Шашкевича". Помер 28 жовтня 1918 року в одній з клінік Відня.


ЙОСЕФ АГНОН

Народився письменник в єврейській родині ремісника у древньому Бучачі 17 липня 1888 року. Влітку 1908 року Чачкес (таке його справжнє прізвище) разом із іншими одновірцями - бучацькими євреями - емігрував до Німеччини, одружився, а згодом із дружиною і двома дітьми виїхав до країни своїх предків - Палестини. Поселився у передмісті Єрусалиму. Тут Чачкес прийняв єврейське ім'я і прізвище Йосеф Агнон. Ними й підписував свої літературні твори, в яких переважно зображував життя східноєвропейських, галицьких, зокрема бучацьких євреїв. Через усе своє нелегке життя і далекі дороги Агнон проніс невичерпну любов до рідного Бучача, чарівної ріки Стрипи, до людей Тернопільщини. Висловом цього стала його велика книга на мові іврит про Бучач та життя галицької бідноти євреїв-переселенців у Палестину, про особисте життя і своє переживання, тугу за рідним містом. На побачення з ним Агнон приїздив з Єрусалиму невдовзі після Першої світової війни. Роман українською мовою має назву "На морській глибині" (1935 р.). Під такою назвою уривки із нього друкувалися в українських виданнях США, Канади, Німеччини. Роман видавався також англійською та німецькою мовами. Саме за твір "На морській глибині" Агнон був удостоєний Нобелівської премії в галузі літератури за 1966 рік. Перу визначного єврейського письменника з Бучача належать також реалістичні романи "Видання заміж". "Недавно", збірка "Двадцять одно оповідання".

Помер Йосеф Агнон 17 лютого 1970 року в місті Реховот (Ізраїль).


ІВАН БАЛЮК

Іван Миколайович Балюк народився 15 березня 1894 року в селі Трибухівці на Бучаччині. Із шкільних предметів захоплювала Івана астрономія. Мріяв студіювати цю науку в Грінвічі, а тому опановував англійську мову. Гімназію закінчив у 1914 році. Створена у Львові 7 серпня 1914 року Головна Українська Рада (ГУР) виступила із закликом до галичан створювати військо Українських Січових Стрільців. Серед перших добровольців був і наш земляк Іван Балюк. Брав участь у боях за гору Маківку в Карпатах. 27 серпня 1915 року він упав двадцятиоднолітнім... Творча спадщина І. Балюка представлена спогадами "Під Галичем", "Листи з поля" до С. Ю. Масляка, а також шістьма віршами, об'єднаними промовистою назвою "Скошений цвіт". В селі Завалів, де похований Іван Балюк, насипана могила, встановлено хрест.



РОМАН ВОРОНКА

12 січня 1940 року в Бучачі народився Роман Воронка. Батьки проживали у Бучачі з 1933 року. Батько працював лікарем, мати - вчителькою географії і мови. Мати родом зі Львова. Невдовзі після приходу більшовиків на територію Західної України батько Романа був заарештований і в 1941 році - закатований. У 1944-му сім'я покидає рідне місто й виїжджає на чужину. З 1944 по 1952 проживали в Німеччині, а потім виїхали до Америки, де Роман закінчив середню школу, університет в Нью - Джерсі. Роман Воронка відомий в США як громадський діяч, доктор математичних наук. Є професором у Київському Політехнічному Інституті. Він голова Товариства ”Самопоміч” у Нью - Джерсі, Товариства української мови ім. Т.Шевченка, співзасновник фонду допомоги Руху, фонду допомоги дітям Чорнобиля, перший заступник голови Координаційного комітету допомоги Україні. Через роки Роман Воронка побував у Бучачі. У районній газеті "Нова доба" надруковане інтерв'ю, яке він дав журналістам, і залишив свій автограф з такими словами: "Бажаю усім жителям всіх благ та наснаги до праці на добро нашої неньки - України".



ЙОСИП КНЕБЕЛЬ

21 вересня 1854 року в Бучачі у сім'ї купця Миколи Кнебеля народився син Йосип, якому судилося зайняти одне з видатних місць в історії української культури кінця XIX - початку XX століття. У Відні, де після Бучача він поселився, закінчив екстерном гімназію і вступив на філологічний факультет Віденського університету. Він закінчив і Віденську Академію комерційних наук. Місцем своєї майбутньої книготоргівлі і видавничої діяльності Кнебель волею випадку обрав Москву. Тут працював прикажчиком в магазині іноземних книг фірми І. Дейбнера, а потім в 1882 році спільно з московським товаришем П. Ф. Гросманом заснував книготоргову фірму "Гросман і Кнебель". Вершиною видавничої діяльності Й. Кнебеля стала багатотомна "Історія російського мистецтва" за редакцією І. Е. Грабара. Кнебелем було випущено понад 400 дитячих книг для дітей різного віку.



МАР'ЯН КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ

Мар'ян Михайлович Крушельницький - народний артист, професор, один із фундаторів українського театру. Село Пилява Бучацького району пишається тим, що 18 квітня 1897 року в ньому, в сім'ї небагатих галицьких селян Михайла Антоновича та Марії Йосипівни Крушельницьких народився Мар'ян. Він навчався в Тернопільській українській гімназії, був учасником трупи "Тернопільські театральні вечори". Наприкінці 1923 року театр "Руська бесіда" було ліквідовано, а згодом у Галичині закрили всі українські культурні заклади. Крушельницький виїжджає до Праги. Там він вступив на філософський факультет Празького університету. У 1924 році повертається в Україну, а в грудні цього ж таки року вступає до театру "Березіль" у Харкові, де працювали такі видатні діячі театрального мистецтва, як режисер-постановник і художній керівник театру Л. Курбас, актори А. Бучма, Д. Антонович, Н. Ужвій. Працюючи в Києві, М. Крушельницький досяг розквіту акторської і режисерської майстерності в ролі Омелька і Борулі в п'єсі "Мартин Боруля" Карпенка-Карого, Падури "Маквена-Граса" М. Куліша, Б. Хмельницького у виставі "Б. Хмельницький" О. Корнійчука, Ліра "Король Лір" В. Шекспіра, як режисер постановок "Дай серцю волю, заведе в неволю" М. Кропивницького, "Ярослав Мудрий" І. Кочерги. Знімався в кінофільмах "Ягідка кохань", "Кривавий світанок"", "Мартин Боруля", "Суєта" та інших. З 1952 року і майже до останніх днів працював у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого. Вів курс режисури та майстерності актора. 5 квітня 1963 року помер і похований в Києві.



СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА

Соломія Крушельницька... В усьому музичному світі кінця XIX - першої чверті XX століття вона була символом досконалості й неперевершеності. Видатний італійський поет Д. Кардуччі писав, що там, де проходить С. Крушельницька, "квітнуть троянди й співають солов'ї". Народилася Соломія Амбросіївна Крушельницька 23 вересня 1872 року у мальовничому селі Білявинці Бучацького району, в сім'ї священика. З 1878 року вони перебралися у село Біла недалеко від Тернополя, звідки вже нікуди не переїжджали. Співати почала з маленьких років. Основи музичної підготовки отримала в Тернопільській гімназії, в якій здавала іспити екстерном. У 1883 році на Шевченківському концерті у Тернополі відбувся перший прилюдний виступ Соломії, яка співала в хорі товариства "Руська бесіда". На одному з концертів цього хору 2 серпня 1885 року був присутній Іван Франко. У 1891 році Соломія вступила до Львівської консерваторії Галицького музичного товариства. Під час навчання відбувся її перший сольний виступ 13 квітня 1892 року, співачка виконувала головну партію в ораторії Г. Ф. Генделя "Месія". Восени 1893 року Соломія їде вчитися до Італії, а з 1894 року виступає в Львівській опері, завойовуючи симпатії глядачів. У другій половині 1890 року почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх "Аїда", "Трубадур" Д. Верді, "Фауст" М. Гуно, "Страшний двір" С. Монюшка, "Африканка" Д. Мейєрбера, "Манон Леско" і "Чіо-Чіо-Сан" Д. Пуччіні, "Кармен" Ж. Бізе, "Електра" Р. Штрауса, "Євгеній Онєгін" і "Пікова дама" П. Чайковського та інших. В 1920 році Крушельницька в зеніті слави залишає оперну сцену, виступивши останній раз в неапольському театрі в улюблених операх "Лорелея" і "Лоенгрін". Далі своє життя присвятила камерній концертній діяльності, пісні виконувала на 8 мовах. Особливе місце у творчій діяльності співачки займали концерти, присвячені пам'яті видатних синів українського народу Т. Г.Шевченка, І. Я. Франка. Для участі в цих концертах вона часто приїжджала в Західну Україну. У 1929 році в Римі відбувся останній гастрольний концерт С. Крушельницької. 1939 року співачка назавжди повернулась в Україну. В післявоєнний період С. Крушельницька стала професором Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка. У 1951 році їй було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України. 16 листопада 1952 року перестало битися серце великої співачки. Поховали С. А. Крушельницьку у Львові на Личаківському кладовищі поруч з могилою друга і наставника - великого Каменяра. Сьогодні ім'я С. Крушельницької носять Львівська музична середня школа, Тернопільське музичне училище, восьмирічна школа в селі Біла, вулиці у Львові, Тернополі, Бучачі.



ОСИП НАЗАРУК

У 1873 році в селі Язловець народився майбутній письменник Осип Назарук. Доля щедро наділила його невичерпною творчою енергією, неабияким літературним талантом. І це дало змогу Осипу Назаруку повести читачів у світ історичних героїв, де крізь століття наче перегукнулися ті, ким гордиться Галичина - мудра Роксолана, хоробрий Ярослав Осмосмисл і Українські Січові Стрільці... З його іменем пов'язане видання "Вісника Пресової квартири У.С.С., гумористично-сатиричних журналів стрільців "Бомба", "Самопал", "Самоохотник", щомісячника "Шляхи". Уже в 19І6 році з друкарні Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові вийшла ґрунтовна праця О. Назарука "Слідами Українських Січових Стрільців", а у Відні побачила світ його ж книжка "Над Золотою Липою". У тому ж 1916 році у Львові вийшла ще одна книжка - "З кривавого шляху Українських Січових Стрільців", до якої був безпосередньо причетний Осип Назарук. У період існування Західно-Української Народної Республіки Осип Назарук займався в її уряді питаннями преси і пропаганди. Коли й ця "третя будова української державності" закінчилася невдачею і Галичина опинилася під гнітом панської Польщі, він емігрував за океан, у Канаду і США. Згодом у різних видавництвах Львова вийшла "Вчасна війна в північній Альберті". "Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція", "Галицька делегація в Ризі", "Спомини учасника", "Вибір звання", "Венеція. Катедра св. Марка". "Галичина і Велика Україна", "Замах на церкву", "Значіння партій" та інші книжки і брошури. У пресі він активно співпрацює майже до останніх своїх днів. Помер Осип Назарук шістдесятисемилітнім у 1940 році в США. Чимало з того, що він написав, залишилося в рукописах.



МИХАЙЛО ОСТРОВЕРХА

Михайло Островерха (М. Осика), народився у Бучачі 1897 p., чи не єдиний письменник, що репрезентує Бучаччину в ділянці красного письменства. Працює у різних наших журналах і часописах на еміграції як видатний есеїст і мистецький та літературний критик. Як доброволець Українського Січового Стрілецтва і старшина УГА перейшов крізь усі буревії, вдачі і невдачі у роках наших визвольних змагань. За колючими дротами в польському таборі інтернованих українських вояків у Вадовіцах розпочав свою літературну творчість у журналах, що там виходили — "3апорожець", "Веселка" — цей у Каліші. В цім видавництві вийшла в 1923 p. спільна збірка поезій "0зимина" — Є. Маланюк, М. Селегій, М. Осика. Виїхавши в 1926 p. до Італії, поринув у її мистецтво, літературу, музику та й у побут італійського народу, і своїм знанням, зражіннями ділився з нами, писавши в "Ділі", "Новім часі", в журналах "Назустріч" — ред. О. Боднарович, "0брії" — ред. Б. Кравців, "Життя і Знання" — ред. В. Сімович, "Дзвони" — ред. П. Ісаїв та ін. — свої есеї й мистецькі репортажі, до 1939 p. Виїхавши в 1949 p. за океан, продовжує писати в еміграційній пресі. В його прозі заслуговують на окреме підкреслення його нариси і спогади. Нас, бучачан, до глибини душі зворушують його прегарні спогади оформлені в книжці "Обніжками на битий шлях", виданій 1957 p. Його писання появляються на сторінках часописів: "Америка", "Народна Воля", "Свобода". Переклав він дещо й із італійської літератури — авторів Ґрація Делєдда, Ада Негрі, Чезаре Меано, Н. Фаріна — із політичної філософії "Іль Прінчіпе" Н. Макіявеллі. До замітніших творів М. Островерхи зараховуємо такі: "Гомін здалека", "Чорнокнижник із Зубівки", "На закруті", "Грона калини", "Блиски і темряви", "Nihil nоі", "Без докору". Помер 17 квітня 1979 року в Нью - Йорку (США)



ВІЗЕНТЕЛЬ СИМОН

(31.12 1908, Бучач, Тернопільщина — 20.09 2005, Відень (похований в Ізраїлі) — Керівник Віденського Центру документації, дослідник Холокосту. Навчався у Львівському політехнічному інституті, Празькому технічному університеті. С.Візенталь працював у Львові архітектором. 1939 року уникнув депортації в Сибір. 1941 потрапив до львівського гетто, звідки вдалося втекти. 1944 в концтаборі Маутхаузен, звідки звільнений американськими військами. Після ІІ-ї Світової війни присвятив своє життя пошуку нацистських злочинців, котрі уникли покарання за свої злочини. С.Візенталь, зокрема виявив місцезнаходження А.Ейхмана — одного з керівників нацистської каральної системи. Діяльність С.Візенталя по-різному оцінювалась у різних країнах. Він мав чимало конфліктів як з державними діячами (насамперед австрійськими), так і громадськими (останні протестували проти самозвеличування С.Візенталя тощо). 1977 року заснував Центр Симона Візенталя з штаб-квартирою у Лос-Анджелесі (США).



БОГДАН ЧЕПУРКО

Богдан Петрович Чепурко (15 березня 1949 року, село Осівці Бучацького району). Закінчив Коропецьку середню школу-інтернат. Завідував сільським клубом в с.Зелена на Тернопільщині. Вищу освіту здобув у Львівському державному університеті. За фахом — філолог. Був науковим працівником музею народної архітектури та побуту у Львові, завідував відділом журналу «Дзвін». Член Спілки письменників України з 1990 року.



МИКОЛА ШЛЕМКЕВИЧ

(псевд.: М. Іванейко, С. Вільшина, Р. Срібний; *27 січня 1894, с. Пилява Бучацького повіту — †14 лютого 1966 м. Пассейк, Нью-Джерсі, США — філософ, публіцист, громадсько-політичний діяч, дійсний член НТШ і УВАН. Дослідник історії української культури, зокрема, літератури та філософії. Перша світова війна перервала Миколі Шлемкевичу студії в Віденському університеті — і 1915 його вивезено російськими окупаційними властями на Сибір. Будучи у Києві секретарем редакції «Робітничої газети» 1917—1919, був свідком зародження та занепаду Української Hезалежності. Філософську освіту здобув у Віденському університеті (1923—1926): під псевдонімом М. Іванейко почав друкуватися у 1926 на філософські теми в «Літературно-науковому віснику» (ЛНК) нариси на тему української духовості. У ЛНК з'явився цикл його подорожніх нарисів «Вітер» (1928-30). Повернувшись до Львова після студій у Сорбоні (1928—1929), активізувався як головний ідеолог політичної організації Фронту національної єдності (ФНЄ), редагував журнал «Перемога» (1933—1939) і став членом редакції щоденника «Українські вісти» (1935—1939). У 1934 в серії збірки НТШ вийшов головний його твір «Філософії» (ред. О. Кульчицький). У 1941—1944 — головний редактор «Українського видавництва»; одночасно — і співредактор місячника «Наші дні». Уже біженцем у Відні та Мюнхені — співзасновник та заступник голови екзекутивної ради УНР та член МУР. Прибувши до США у 1949, продовжував громадсько-публіцистичну діяльність і співробітництво в «Енциклопедії Українознавства». Став у 1950 співзасновником Союз українських національних демократів (СУНД), заснував і редагував (1953—1966) журнал «Листи до приятелів». У 1956 заснував видавництво «Ключі», в якому друкував згаданий журнал та власні й інших авторів книжки. Спільно з Т. Лапичаком заснував Український публіцистично-науковий інститут (УПНІ) в 1961, завданням якого було стежити за матеріалами про Україну в чужих виданнях і спростовувати фальшиві інформації на наукових основах.



ПІНЗЕЛЬ ЙОГАН

(рр. н. і см. невід.) - визначний український скульптор другої пол. 18 ст., представник пізнього рококо. В 1750-1960-х рр. працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська область), Монастириську і Бучачі (обидва - Тернопільська область). Твори П., які збереглися до нашого часу: три монументальні скульптури (Юрія, Лева і Атанасія), шість дерев'яних фігур у бічних вівтарях костьолу в Монастирську. Ймовірно, був автором кам'яних статуй на фасаді ратуші та постатей на барельєфах церкви св. Покрови у Бучачі, оздоблення костьолу та церкви у Городку (тепер Львівська область). Автор кількох варіантів розп'ять. Для творів П. характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис.