Історичні пам'ятки

Найдавнішою пам‘яткою в Бучачі є руїни замку, спорудженого українськими феодалами Бучацькими, що згодом полонізувалися. Твердиню спорудили на місці більш давніх укріплень. Від 14-15 ст. в замку залишилися знайдені в розкопах готичні деталі порталу, можливо, церковного. Решта збережених стін і башт відноситься до 16 ст. Стіни (до 3,5 м. товщиною) мали 3 яруси обходів з бійницями для вогнепальної зброї. Найміцніша півкругла стіна з двома баштами по боках виходить в бік міста, на вулицю Замкову. На території фортеці свого часу був і палац в стилі Відродження, можливо, збудований на місці більш давньої житлової споруди, залишки стін якого з‘єднані з збереженими двома ярусами східної башти замку. До палацу вела в‘їздна брама на першому поверсі та підйомний міст, перекинутий через рів. Палац прикрашали галереї з аркадами. Посеред двору був фонтан. Перша згадка про замок відноситься до 1379 р. 1501 помирає Яків Бучацький, воєвода руський, останній з роду. Його дочка Катерина вийшла заміж за Творковського, чия родина і стала володіти замком, взявши собі прізвище Бучацьких. Найстаріша, північна частина фортеці, що лежить на трикутному мисі над Стрипою, збудована з червоного та світлого пісковику з вапном. Польські дослідники вважають, що цей фрагмент замку зберігся ще з останньої чверті 14 ст., на що вказують товсті і колись досить високі оборонні мури. Замок багато разів руйнувався, але завжди потім відбудовувався. Особливо бурхливо проходив процес руйнації та відбудови в 16 ст. На початку 17 ст. Бучачем заволоділи Потоцькі (завдяки шлюбу кам‘янецького каштеляна Анджея Потоцького з останньою з Бучацьких, Катериною, в першому шлюбі - Гольською). Дружина Стефана Потоцького (померла в 1631 р.) Марія Могилянка укріпила замок. Було розширено його південну частину, зведено дві великі напівкруглі бастеї з сходу та заходу, фланковані ламаною південною куртиною. Мури цієї частини укріплень були 4 м. завтовшки. На той час замок був одним з найважливіших східних форпостів Речі Посполитої, так само, як і замки в Сидорові, Будзанові, Бережанах чи Трембовлі. На мурах замку з внутрішнього боку збереглись кам‘яні опори, які колись використовували для дерев‘яних машин для стрільби. Бійниці було пристосовано для ведення перехрестного обстрілу, на верхніх ярусах на консолях споруджено дерев‘яні бойові галереї. Навіть не знаю - писати про напівлегендарні підземні ходи замку, чи це вже і так всі розуміють: замок, на Поділлі? Отже, багатокілометрові тунелі під землею.
В 17 ст. замок пережив багато штурмів козаків, татар та турків, завжди даючи надійний захист місцевим жителям. У 1672, буремному та нещасливому для Кам‘янця році, Бучач взяли в облогу татари та турки під проводом Магомета IV. А так як власника міста в той час не було поблизу, обороною замку керувала його дружина - Тереза Потоцька.. Дізнавшись, що твердинею управляє жінка, татари, за легендою, зняли облогу.
1676 р. фортецю зруйнували турки, але Ян Потоцький швидко підняв замок з руїн, про що свідчить опис 1684 р. Писемні джерела середини 18 ст. згадують укріплення в Бучачі як вже покинуті та занедбані. 1772 р. місто потрапило під володіння Австрії, і, як і більшість українських замків, фортеця в Бучачі за Австро-Угорщини занепала. В 19 ст. розібрано оборонні мури, а каміння продали як будівельний матеріал. Фрагменти замку, що існують в наш час, потребують більш поважного до себе ставлення та, можливо, реставрації або консервації.

Недалеко від Миколаївської церкви (хоча в невеликих містах все - недалеко) знаходиться найголовніша атракція Бучача, без фото якої не обходиться жодне видання, присвячене українському бароко та архітектурі взагалі. Мова, звичайно, йде про шедевр Б. Меретина та Пінзеля - Ратушу. Споруджена вона була на кошти бучацьких міщан та не без допомоги власника міста в 1751 р. Проект - авторства видатного архітектора Бернарда Меретина, а скульптури витесав з каменю його товариш Пінзель (обидва - творці Львівського собору св. Юра, костелів в Городенці, Гвіздцю тощо). Ратуша - найбільш досконале творіння Меретина. В жодній іншій споруді епохи бароко на Україні скульптура не знаходиться в такому ж неподільному єднанні з архітектурою. Оскільки на центральній площі Бучача було мало місця, архітектор вирішив будувати Ратушу в висоту - і створив неповторну будівлю в стилі українського бароко з елементами Відродження. Будівля в плані квадратна, 14 на 14 м. Всередині знаходяться гвинтові сходи. Башта зроблена ширшою, ніж масив середнього приміщення, що несе її, тому її стіни частково спираються на кам‘яні консолі. Нижня двоповерхова частина Ратуші має невисокий парапет і величезний фігурний фронтон. Над нею підноситься струнка двоярусна башта, що первісно мала 18-метровий шпиль, а зараз завершується вишуканим барочним куполом. Загальна висота споруди була 53 м. Та після пожежі 1811 р. шпиль відновити не вдалося. (Дивись цікавий малюнок ратуші тих часів поруч).Каріотиди підтримують 5 балконів на західному фасаді. В центрі кожного поверху міститься квадратне приміщення сходів, навколо якого в західній частині розташовано 5 кімнат і 4 - в східній, тоді як в бічних - північній і південній - по три. Тому і кількість пілястр на фасадах проти внутрішніх стін неоднакова: 6 в головному, 5 - в протилежному і тільки по чотири в північному й південному. Це й зумовило їх різний ритм і дало можливість будівничому по-різному розв‘язати архітектуру фасадів, виділивши головний, та надати будівля велику мальовничість. У Ратуші жителі міста втілили свої смаки і уподобання, свою силу, успіхи. Вони більше всього прагнули в житті порядку та незалежності, тому-то головною темою численних скульптур, яких первісно могло бути близько 17 або навіть до 24, є боротьба проти сил зла і насильства, апофеоз перемоги. Логвин стверджував, що це блискуче виявлено в скульптурах Нептуна, що грізним помахом тризубця заспокоює розбурхані хвилі, Давида, який вбиває велетня Голіафа, та Геракла (відомого теперішнім дітям виключно як Геркулес, він же - Кевін Сорбо), який душить лернейську гідру або роздирає пащу левові. Симетрично по боках фронтону розташовані невільник, що розриває пута, Феміда, на яку так уповали міщани - як-не-як, богиня правосуддя, та запорожець. Повіримо шанованому вченому на слово, бо переконатись, чи це дійсно так, дуже важко: в 1997, коли я вперше побувала в Бучачі, статуя Геракла ще прикрашала фасад, а вже в 2000 р. на фронтоні скульптур не було зовсім - будемо сподіватись, їх забрали на реставрацію. Г. Логвин зауважує, що Пінзель з повним знанням законів монументального мистецтва сміливо і впевнено різьбить форми могутніх торсів Геракла та Нептуна або струнке тіло Давида. В скульптурах немає нічого зайвого, другорядного. За тонким синтезом скульптури і архітектури Ратуша є неперевершеним твором не тільки української, а й європейської архітектури тих часів.
Вся Річ Посполита знала ратушу в Бучачі - і недарма: адже саме тут було підписано трактат від 18 жовтня 1672 року, за яким все Поділля разом з Кам‘янцем та Хотином на 27 років перейшли під владу Туреччини.
Є дані, що зараз при Ратуші створюється музей скульптур Пінзеля - було б непогано, якщо це правда, яле поки що унікальна споруда стоїть пусткою в центрі міста.

Крім Бучача і численних подільських осель, родині Бучацьких у XIV ст. належали також Язлівці (з 1947 р. Яблунівка). Від Бучача сюди якихось півдня ходу або ж годину кінної їзди верхи. Очевидно, Язлівці були у середньовіччі важливим форпостом в обороні південних границь Бучаччини і всього Поділля. Яз і ловець. Не випадково з цього словосполучення утворилася прадавня назва села. Яз — густий частокіл, загорожа у вузькому труднопрохідному місці з неширокою прогалиною для проїзду. Зрозуміло, що ворота охоронялися, щоб на певний час затримати «незваних гостей» і подати знак небезпеки у навколишні поселення. На чатах стояли досвідчені й хоробрі «ловці». У часи постійних татарських набігів виникла необхідність посилити оборону краю і були збудовані на найважливіших шляхах кам'яні ук¬ріплення. Так, у кінці XIV ст. в урочищі Язлівці неподалік старих оборонних засад споруджений замок. Відтоді одна з гілок родини Бучацьких стала постійно проживати у язловецькому замку. Цілком логічно, змінилося їх прізвище на Язловецькі. Замок розташований на вузькому хребті плоскогір'я, що з трьох сторін оточене закрутом річечки Вільховець. Первісно у плані він мав дещо витягнутий п'ятикутник з одною чотиригранною вежею у західному заломі стін. Поряд з вежею, праворуч, у найкоротшій стіні розміщувалися ворота на висоті другого ярусу. Дістатися до них можна було по похилій доріжці та відкидному містку. При північній стіні був зведений невеликий будинок у готичному стилі. Стіни його підсилювали міцні контрфорси поміж яких видніли гострострілі прорізи вікон, у приміщеннях нервюрне склепіння тощо. У першій половині XV ст. замок розбудовують у східному напрямі. Нове п'ятикутне подвір'я, аналогічно як і старе, обнесено високою стіною до двох метрів завтовшки із стрільницями для вогнепальної зброї. Зі східного, також гостроконечного боку, неначе дія рівноваги спорудили чотирикутну вежу. На місці рова, що оточував колишню східну стіну (тепер середня), прибудували невеликий будинок для військового гарнізону. Замок збільшився майже вдвоє, зросли його оборонні можливості. Під захистом замку в долині швидко розросталося містечко. У ньому оселилися вірмени, сформувався торговельний центр, який конкурував зі Львовом, Бродами, Кам'янцем. Однак коронному гетьману королівського війська Юрію Язловецькому (близько 1500—1575) укріплення його родинного замку видалися недостатніми, і він у 1550 — 1560-х роках їх підсилює потужною оборонною баштою із південно-західного боку. Вона добре збереглася до сьогодні, вражає своєю величчю. Чотириярусна, ромбовидна у плані, сторони 25 і 20 метрів, товщина мурів сягає 4 метри. Склепіння на всіх ярусах коробове. Особливий інтерес являють в'їздові ворота і коридор, що пронизує башту наскрізь на рівні третього ярусу. Над воротами, на висоті понад десять метрів видніється різьблений кам'яний портал ренесансного стилю із зображенням гербу Язловецьких. Сполучення із замком здійснювалося за допомогою високої кам'яної площадки, похилого пандусу і відкидного містка. Таким чином, башта виконувала функцію надбрамної і водночас оборонної споруди. З неї можна було вести прямий і фланговий обстріл вздовж південної і північно-західної стін. У тому ж часі зводять будинок, що ділив подвір'я на дві частини — західну і східну. На першому поверсі він мав наскрізний прохід. Останній з роду Язловецьких — Геронім — помирає у 1607 році, і замок за короткий час поринає у круговерть власників: Радзивіли, Чурили, Вольські, Білецькі. які майже не дбали про його міцність. Врешті 1643 р. язловецькнй замок купує гетьман королівського війська Станіслав Конецпольський. Він і син Олександр у 1644—1659 роках прибудовують північну півкруглу башту та оточують замок із сходу, півдня і заходу зовнішнім фортифікаційним кільцем — так званим нижнім замком.Його східна оборонна система складається з двох ква¬дратних веж, одна надбрамна з піднімальним містком. Західна являла собою прямокутну казематну будівлю (згодом перебудовану на палац) із наскрізним арочним проїздом (західні ворота) та два невеликі кутові бастіони. За міцністю і оборонними засобами замок над Вільховцем зараховувався до найкращих фортець краю, його ніколи не намагалися здобути татари, не спокушувалося на нього і козацьке військо. Лише через недбальство і бездарність командирів замок два рази здавали майже без бою туркам (1672, 1676). У турецько-польській війні він був доведений до руїни і відбудований на початку XVIII ст. Яном Конецпольським. Та час середньовічних фортець вже минув. Останні власники замку Любомирські, Понятовські не турбувалися про його вигляд і стан. Натомість розбудували і прикрасили палац (1746 р."), поряд заклали парк. Язловецький замок є яскравим прикладом розвитку середньовічної фортифікації від мурів зі стрільницями і башт до нової бастіонно-равелінної системи оборони. У ньому відображені найважливіші етапи історії замкової архітектури. Сьогодні ми шкодуємо, що така унікальна споруда не дійшла до нас у цілості та сподіваємося, на її відбудову в майбутньому.

1601 року король Сигізмунд III Ваза надав Золотому По¬току магдебурзьке право і зобов'язав Стефана Потоцького, власника міста, спорудити замок, який би захищав місто від нападів ворожих сил. На початку XVII ст. (мабуть, 1608 року) завершено будівництво цього замку. Протягом двох століть він був власністю магнатів Потоцьких. Замок розташований у південній частині селища, на невисокому пагорбі, поблизу маленької річечки, яку називають Потічком. Для будівництва замку використано місцевий камінь — червоний піщаник. Фортеця має форму квадрата з чотирма наріжними шестигранними баштами. Висота стін становить 5 метрів, а товщина – 2 метри. В стінах і в баштах є прямокутні бійниці з лускоподібними перекриттями для вогнепальної зброї. У центрі північно-східного фасаду є триярусна башта. На першому поверсі - в'їзна брама з півциркулярним склепінням, а над брамою помітні сліди текстової таблиці. Вікна оздоблені візерунками в стилі ренесансу. Навколо замку був глибокий рів, наповнений водою, високий вал та ескарп з південно-західного боку. На подвір'ї замку був збудований палац з багатьма житловими приміщеннями і великим коридором. Над входом у палац і над вікнами були різьблені прикраси в стилі ренесансу. В центрі подвір'я стояла криниця, яку засипали в процесі реконструкції приміщень. У другій половині XIX ст. на подвір’ї обладнано спортивний майданчик. Багато цікавих подій, дат пов'язано з історією фортеці, її мури стали свідками героїзму наших предків. Ще 1613 року тут були запорозькі козаки, які на короткий час зайняли Золотий Потік. Під час визвольної боротьби українського народу 1648-1654 років загони Богдана Хмельницького увійшли в містечко. Чимало йоги жителів тоді вступило в козацьке військо, щоб боротися проти гнобителів, за світлу долю України. В архівах збереглися зізнання мешканця Золотого Потоку Амброжина, схопленого слугами Потоцького в січні 1649 року. В процесі катувань він розповів, що і приєднався до повстанців і разом з ними палив панські маєтки.
Навесні 1649 року для придушення вогнищ повстання чиновники продовжували збирати військові сили, а також грошові кошти, які передавалися спеціальному чиновникові, що мав свою канцелярію в Золотому Потоці.
1655 року російське військо і українські козацькі полки, йдучи походом на Львів, зайняли містечко, в тому числі й фортецю. У наступні роки під її стінами ще не раз точилися запеклі бої. 1672 року трьохсоттисячна турецька армія, очолювана Магометом IV, окупувала Поділля, в тому числі і Золотий Потік. Зламавши опір захисників фортеці, турки захопили її і жорстоко розправилися з усіма, хто ховався за її мурами. 1675 року польське військо на чолі з Яном Собеським вигнало турків з містечка, залишивши тут гарнізон, яким командував полковник Мелліна. Проте в настурному, 1676 році, турецькі завойовники під командуванням Ібрагіма Шейтана знову здобули фортецю і спалили її дощенту та повбивали всіх захисників. Окупація турецька тривала до 1683 року. Саме тоді, зазнавши поразки під Віднем, турки назавжди залишили наш край.
Спалена фортеця стала руїною. Згодом у XVIII і XIX ст., її частково реставровано і використано для адміністративних і господарських цілей. Від середини XIX ст. у замку розмістився суд, в'язниця, податкова управа і квартира для чиновників, а Башти замку використовувались під стайні і хліви. Пані Фернизова відкрила маленький ресторан у замку, невелику бібліотеку і кімнату для гри у більярд, шахи, карти. Сюди часто приходили інтелігенти, щоб розважитися. Влітку на спортивному майданчику в центрі подвір'я влаштовували змагання з тенісу і волейболу.
За часів тоталітарного режиму в одному з приміщень фортеці була міліція (біля в'їзної брами), камера попереднього ув'язнення, в іншому приміщенні (північному) була заготконтора, а у великому будинку розміщені були суд, прокуратура, загс, райвно та інші установи. Після приєднання Золотопотіцького району до Бучацького, (грудень 1962 року) в приміщенні, де була міліція і в'язниця, розмістився комунальний відділ, збереглася заготконтора, а великий будинок передано філіалу Монастириського швейного об'єднання (тепер фабрика "Берізка"). Коли ж ця фабрика будувала власне приміщення і відмовилась від замкової будівлі, він не використовувався і перетворився в суцільну руїну. Колишні й комунальний відділ передано фабриці «Берізка».

До архітектурних пам'яток Золотого Потоку належить колишній палац дідича Гневоша. В кінці XVIII-го - на початку ,XIX-го ст. маєток Потоцьких став власністю Гната Скварчинського. Саме він згадується у скарзі жителів містечка, яку вони написали в Галицьку Крайову раду 2.09.1822 р. 1840 року місцевий дідич (Ольшевський або Скварчинський) спорудив палац в парку з липовими алеями. Палац мав форму прямокутника, був одноповерховий, але на високих підвальних і житлових приміщеннях. Дах був низький, з чотирма схилами, фасад південний оформлений був у стилі класицизму, а північний і східний мали в собі елементи неоготичні. Особливо привабливим був портик з чотирма парами колон з капітелями.
Оригінальними були північний і східний фасади, які, на жаль, були знищені пізніше. Колони з капітелями, пілястри, балюстради - все це було зроблено на високому мистецькому рівні. Автори польської книжки про Золотий Потік вважають, що всі ці деталі були взяті з фортеці Ольшевським, який, на думку цих авторів, був фундатором палацу.
В підвальних житлових приміщеннях розміщені були кімнати для гостей і комори господарського характеру. В самому ж палаці були спальні, вітальня, кухня, бібліотека. Каміни в стилі ренесансу, взяті теж з замку Потоцького.
В XIX ст. часто мінялися власники маєтку, в тому числі й палацу. То він належав Гнатові Скварчинському, то Ольшевському, Яну Стойовському, Масловському, євреєві Ізраєлю Фрідманові, рабіну Садогурі, а 1875 року купив маєток Володимир Гневош, австрійський камергер, посол до державної ради в Відні, дуже активний громадський і політичний діяч.
Досить нагадати читачам, що він був фундатором спорудженої 1897 року церкви св.Тройці. Володимир Гневош прикрасив палац багатьма картинами відомих художників, зокрема Юліуша Коссака, придбав велику бібліотеку, яка складалась з 2000 книг, впорядкував парк з липовими алеями. Йому належало 724 морги орної землі, лук і пасовищ, 1075 моргів лісу. Селянам в той час належало 1629 моргів усіх угідь.
Власниками маєтку і палацу аж до 1939 року залишились Гневоші, а після того, як Західна Україна стала частиною УРСР, маєток був розподілений між селянами. Проте під час німецької окупації маєток перетворили на лігеншафт (державний фільварок), а в післявоєнний час поміщицькі землі належали колгоспові.
Палац зазнав багато руйнувань під час війни, але 1947 року був відремонтований, і тут розмістилась середня школа. Лише 1988 року споруджено нову школу в центрі селеща, поблизу костьолу, а приміщення старої школи передали Будинку дитячої творчості. Там же в одній з кімнат деякий час була телемайстерня, в іншій кімнаті – кравецька майстерня. Від 1998 року ліве крило палацу орендував п. Довбенко і відкрив там приватний бар. А сад і парк стали громадським пасовищем. Більша частина палацу зайнята центром позашкільної роботи.

У XIII ст. знаменитий мисливець Ясь Ловець заснував селище, яке названо його іменем — Язловець. Розташоване серед річних ярів, поміж густими лісами, селище так швидко розвивалося, що король Казимир Великий дав йому статус міста. Було це у XIV ст. У той час власником Язлівця був рід Бучацьких гербу «Гобданк». Гілка цього роду у Язлівці прийняла назву Язловецьких, які задля піднесення торгівлі у місті запросили верблян з Криму. Завдяки контактам із сходом розвинулася торгівля, місто розбагатіло. У XVI ст. Язлівець мав уже цілком міський вигляд: широкі вулиці, муровані доми з гарною штукатуркою, різьбленим обрамленням дверей (досі зберігся фонтан з різьбленим верблянським написом). У місті був монастир верблянських черниць, мури якого ще збереглися, гарний мурований костел, який у XIX ст. віддано під греко-католицьху церкву. Рід Язловецьких занесений в історію хвалебними рядками. В часи нападів на ті землі татар історія згадує Васлава Язловецького, а також Юрія Язловецького, який гнав ворога аж до Чорного моря. Юрій помер у 1575 р., залишивши по собі чотирьох синів. Найстарший Николай — староста снятинський — воював з москалями за панування короля Стефана Баторого. Він зафундував монастир Домініканів у Язлівці в 1595 році.
Останнім з роду Язловецьких був Геронім, брат Николая, одружений з княгинею Елеонорою Острогською. Він помер у 1607 році, не залишивши по собі потомства. Про останнього Язловецького ходять легенди, які розповідають, що був він знаменитим воїном, але і великим гульвісою, сердитим гнобителем міщан данинами.
Одного разу, розповідає: легенда, коли замок гомонів від шаленої забави, перед Геронієм постав верблянський єпископ і просив його, щоб він опам'ятався. Розгніваний вельможа наказав своїм воякам відтяти єпископу бороду. Єпископ прокляв Героніма, який незабаром втратив єдиного сина: служниця випустила дитину з рук у криницю і зі страху стрибнула туди. Це нещастя повернуло Героніма на добру стежину, він подарував для костела село і назвав його Жнибороди (на пам'ять того, що наказав зрізати бороду єпископу).
Після того, як вдова Героніма Язловецького вийшла заміж за Івана Радзівіла, Язловець перейшов до Радзівілів, а потім — до Конецпольських. Олександр Конецпольський побудував біля замку великий палац, але після його смерті замок почав руйнуватися.
На кінець XVII ст. Язловець мав велику чисельність громадян, як Львів у той час. На ярмарки приїжджали купці з Туреччини, Греції, Араб.
Під час турецької навали місто боронилося три роки. На чолі оборони стояв бургомістр Верблянин Сеферович. Після його смерті місто розпалося. Сталося це у 1672 році. Турки розвалили мури, попалили будівлі, багатьох городян взяли, у полон. Залишки верблян з рештками майна утікали до Львова, Каменця і Снятина. Від турків Язловець визволив король Ян Собеський, який повертався з Відня, де переміг турецьких напасників у 1683 році. Разом з королем, тоді були закордонні посли, а французький, маляр змалював на полотні, як Собеський визволяє Язлівець. Картина ця зберігається у музеї в Монахіюмі. У XVIII ст. замок відновив Ян Конецпольський, але нові його власники Любомирські не догля¬дали його і помалу замок руйнувався. У 1746 році Станіслав Любомирський продав його разом з усім майном Станіславові Понятовському. Після Понятовського власниками замку, були Потоцький, Грузінський, Блажовський. У 1863 році барон Кшиштоф Блажовський подарував палац ЯЗЛОВEЦЬКИЙ черницям Непокалянкам, які організували школу для дівчат. Заснувателькою монастиря була сестра Марцеліна Даровська. Замкова гора знову зацвіла красою.

* * *

У вересні 1937 року професор Чоловський зі Львова разом з групою археологів з Варшави приїхав до Язлівця вести розкопки у замку. Коли відкопували руїни, на глибині 2 метрів натрапили на частину вівтаря і крипту, у якій були два великі скелети і один малий, у перегнилих домовинах. Були там також шматки плит з оздобами, але без написів. У різних частинах замку археологи знайшли багато сходів. Виявилося, що подвір'я замку під тонким шаром землі, порослої травою, бруковане великими плитами і має кам'яні стьоки для води.
Реставрація замку вимагала великих коштів, тому археологічні роботи були припинені. Відкопані сходи і капличку знову було засипано, щоб не нищилися. У цьому місці, де знаходиться каплиця, поставлено хрест з білого каменю, він стоїть на підставці, збудованій з решток вівтаря, який був знайдений.