Культові споруди

У давнину головним і найдоступнішим будівельним матеріалом на Бучаччині було дерево. З хвойних і листяних порід деревини споруджували житлові й господарські будівлі, церкви і дзвіниці. Здебільшого церква в селі була своєрідним композиційним центром архітектурного середовища, єдиною «високовисною» спорудою, предметом шани та особливих гордощів людей. Тому її зводили на найкращому місці з добірного матеріалу. Якщо дерев'яна хата могла служити 100 - 150 років, то дбайливо доглянута церква стояла в три рази довше.
Існували два відмінні принципи будівництва - каркасний і зрубний. У каркасному (найчастіше споруджували дзвіниці) основну конструктивну роль відігравали опорні стовпи-стояки, горизонтальні погоничі та скріплювальні косяки. Простір між ними заповнювали колодами. В зрубних церквах стіни складали з добре припасованих брусів (5-9м. довжиною) на кутах міцно з'єднаних врубками. Дерев'яна зрубна споруда утворювалася з низки квадратних або прямокутних коробок-клітей. Якщо житло складалося з однієї кліті, то церква з трьох, п'яти, рідше дев'яти. Так, на Бучаччині типовою є тризрубна церква. Власне, таку конструкцію мають дерев'яні церкви в Сокільці, Дружбі, Цвітові й Губині.
Невеличка дерев'яна церковця в селі Дружба (на Борщівці), яку ви бачите на фото, без сумніву, належить до прадавнього подільського типу тризрубних храмів XVI - XVII ст. з двосхилою покрівлею центральної кліті і трисхилою у західній та східній. Конструкція церкви зовні нагадує міський будиночок. Єдине, що визначає її сакральну функцію, це маленька главка з ліхтариком і хрестом, розташована над центральною частиною будівлі. Первісний іконостас церкви втрачений. Кілька ікон з цього іконостасу, намальованих на дошках, ще десять років тому можна було бачити на зовнішній стіні церкви. За стилем письма ікони Благовіщення, Богородиця. Розп'яття походять з кінця XVIII ст.., і шкода, що через наше недбальство вони пропали.

Околиці Бучача щедро наділені чарами природи. І якщо ви соняч¬ним ранком вирушите вниз за течією Стрипи, глибокий яр річки полонить вас дивовижною красою. Спритно в'ється, нуртує водами Стрипа, роблячи вигадливі закрути в похилому зеленому кориті, обабіч вкритому лісом. А стежка й собі не відстає: то вибігає до самої води, то поринає у густу зелену хащу, витикається з рясних дерев, прямує барвистою лукою. Врешті, зоставивши річку, вона поволі піднімається вгору. Звуки води стають все глухішими і ледь чутними. Із зеленуватого мороку виростають столітні стовбури дерев, окутуючи все казковою таємницею. Несподівано попереду світлішає. Ще хвилька — і перед вами руїни фортеці-монастирка, ровесника бучацького замку. Збудований монастирок на стрімкій скелі правого берега Стрипи, неподалік села Жизномир і два кілометри південніше від Бучача. Заснований він у середині XVI ст., а може й раніше. Складався монастирок з 4 - 5 келій і невеликої церковці. Все це було обнесено з трьох сторін муром, а від річки доступ до подвір'я перекривала кількаметрова прірва. Невелика однонефна церква у вівтарі мала три конхи (півциліндрична частина приміщення перекрита півкуполом). У вхідній західній частині церкви височить башта з внутрішньостінними сходами на другий ярус. Товщина стін сягає двох метрів, а вузько прорізані вікна-бійниці надають вигляду церкві мініатюрної фортеці. Очевидно, вона була спостережним пунктом на шляху до Бучача, і на випадок небезпеки тут запалювали вогонь. За переказами, ще одна спостережна застава містилася нижче за течією Стрипи, на її лівому боці, на Круковій горі. У Жизномирі можна почути від старожилів трагічні легенди про те, як монастирок сплюндрували кримсько-татарські вершники та сіроокі піхотинці-яничари, про зрадника Крука і його доньку. Романтичні легенди присвячені навіть джерелу, що витікає з монастирського подвір'я. В одній - джерельна вода за певних умов може повернути зір, в іншій йдеться про сховану в джерелі золоту чашу, про святу кров оборонців монастирка тощо. Поетичні легенди це одне, а документальні свідчення дають цілком інше прочитання історії монастирка. Немає жодних відомостей, за винятком переказів, що він зазнавав облоги, руйнування у часи кримсько-татарських набігів та турецько-польських війн. З низки фактів випливає твердження, що жизномирський монастир був чинний понад два століття від заснування і скасований у 1785 році, водночас із багатьма іншими монастирями, за указом австрійського цісаря Йосипа II. Очевидно, зважаючи на час побудови (до прийняття унії) і його рідкісну триконхову конструкцію (східно-візантійські впливи) — монастирок був первісно православною святинею. Отець М. Гнатевич зазначав, що Марія Могилянка, будучи ще дівчиною і нареченою Стефана Потоцького, висилала з Молдавії гроші для потреб жизномирського монастиря. «Могилянка, дочка молдавського господаря (правите¬ля — С. М.) Єремії Могили, була православна, добра і гуманна пані...» («Слово», 1864, Ч. 47). У Бучачі вона дає кошти на будівництво церкви св. Миколая (1610 р.), старого василіанського монастиря Пресвятої Трійці (1612 р.). знаходився він на початку й обабіч теперішньої вул.Б. Хмельницького. Після смерті С. Потоцького Марія вдруге виходить заміж за сандомирського воєводу Миколу Ферлея і покидає 1633 р. Бучач. Тоді «з невідомих причин бучацькі василіани мусіли пересели¬тися до жизномирського монастиря» («Слово», 1964. Ч. 47), а їх монастир Пресвятої Трійці захоплюють домініканці. Слід гадати, що ва¬силіани не хотіли поспішно приймати унію, а тому пішли подалі з очей недоброзичливців. Подія, як на той час дуже типова. Пригадаймо ві¬домий православний Манявський Скит, який не прийняв унії і зазнав тієї ж долі, що й жизномирський монастирок. 1712 року Стефан Потоцький, внук Марії Могилянки, для засну¬вання богословської школи запросив ченців василіан з Литви й побудував на узгір'ї гори Федір новий монастир і приміщення школи. Василіани з жизномирського монастирка ще деякий час мали самостійне управління. Відома грамота про призначення ігуменом монастиря в Жизномирі отця Сильвестра Тарасевича від 3 червня 1715 року. Лише по смерті цього ігумена (1724 р.) їх підпорядковують бучацькому монастирю. Востаннє у жизномирському монастирі відбулася храмова відправа в 1785 році (Бучач і Бучаччина. - Нью-Йорк, Лондон, Париж та їн., 1972. С. 226). З цього часу минуло більше двох століть. Не зали¬шилося й сліду від розібраних приміщень келій і господарських будівель, заникнув колись квітучий садок. Впала покрівля церкви, розсипалися стіни вівтарної частини. Широка сюди дорога змаліла до стеж¬ки, невелике монастирське подвір'я заросло папороттю, ледь струмить джерело, не стало ще донедавна феєричного водоспаду. Однак ця закутина — улюблене місце бучачан. Та й не тільки їх. Щоб оглянути старезні мури, помилуватися звабливими чарами природи, відпочити в лісових шатах, мандрують сюди і жителі з навколишніх сіл, і наші далекі гості.

«Михайло Бучацький, власник Бучача, заснував 28 липня 1397 року (в інших списках 1379 р. — М. С.) римокатолицьку парафію у Бучачі...». Лаконічний текст копії цього документу (місцезнаходження оригіналу не відоме) наводить на міркування, що 28 липня 1397 року у празник Успіння Богородиці, ймовірно, був освячений однойменний костел, бо лише за цієї умови можна було утворити згадану парафію. Новозбудований костел, напевно, був значно менших розмірів у порівнянні з тим. що існує нині, до того ж дерев'яний. Розміщувався він на схилі Замкової гори, за кілька десятків метрів на захід від теперішньої будівлі. У середині XVIII ст. виникла гостра потреба спорудити новий храм, оскіль¬ки на той час старий костел, хоч і перебудований з каменю у кінці XV ст.. не раз горів, був руйнований і мав благенький вигляд. Микола Потоцький пожертвував ксьондзам костелу значні кошти. В 1761—1763 роках біля підніжжя Замкової гори, поруч зі швидкоплинним потічком, бучацькі майстри — мулярі, теслярі, каменотеси, ковалі й покрівельники — звели новий храм Успіння Богородиці. Його архітектор нам не відомий. Споруда костелу — кам'яна, велична, обширних форм 1з чітко вираженим у плані хрестом. Обабіч вівтарної частини, як завжди орієнтується в костелах на захід, прибудовані два невеликі приміщення. Над вхідними дверима видніється герб Потоцьхих «Пілява» з написами про фундацію. Стіни притвору дещо понижені в порівнянні з висотою нефу. Праворуч від входу — внутрішньостінні гвинтові сходи ведуть на емпору (невелика оглядова площадка над притвором). Звідси відкривається прекрасна панорама міста. Фасад костелу декорований чотирма парами пілястр з капітелями композитного ордеру. Парапет емпори і передньої стіни храму прикрашені різьбленими з каменю вазами. На вершині фасаду урочисто здіймається «дзеркало» із фресковим розписом «Вознесіння Богородиці» (сьогодні ледь помітний). Увінчує споруду невеликий восьмикутний барабан із шатровим переходом до ліхтарика та кованого хреста. Вікна з глибокими прорізами становлять чи не єдину прикрасу стін, карнизи слабо виражені, кути зрізані вузькими вертикальними площинами. Без сумніву, вся увага будівничого зосереджувалася на оформленні внутрішнього простору (досягав близько 10 м висоти), перекритого півциркульним і хрестовим склепінням. В інтер'єрі розміщені п'ять вівтарних композицій, тематично пов'язаних із життям Богородиці. Складаються вони з традиційних елементів: імітації колонади з арками, живописних зображень біблійних сцен, різьблених з дерева статуй святих та барельєфів на «казальниці». Все це нагадує вівтарі з церкви св. Покрови, проте в костелі вони набагато більших розмірів і відзначаються особливою пишністю. Живописні твори, виконані олійними фарбами, досить посереднього рівня. Натомість десять фігур святих для вівтарів вирізьблені дуже майстерно. Ця обставина й послужила поштовхом, щоб вважати скульптури творінням славетного Пінзеля. Та як би ми не посилалися на експресивну манеру трактування образів, на вияв їх глибоких душевних переживань авторство Пінзеля в оздобленні костелу залишається гіпотезою. Важко повірити, що таку кількість статуй для костелу і церкви св. Покрови могла виконати за два-три роки одна людина. Тут логічніше було б говорити про майстерню Пінзеля — спільну працю досвідченого вчителя та учнів. При вході в храм на другому ярусі містився невеликий орган, придбаний міщанами у Львові 1782 року і розламаний у 1950-х роках.
У костелі до війни зберігався багатий архів і парафіяльні метрики, які могли пролити світло на невідомі сторінки історії міста й краю. Нині достовірних відомостей про їх знаходження немає. Ретельно було впорядковане подвір'я храму. По периметру воно обведено високим муром з двома ворітьми і хвірткою. Своєрідного затишку подвір'ю надавали старі липи, а романтичності — капличка в гроті. Поблизу були виставлені старовинні гармати XVI—XVII ст. знайдені при розкопках замку (невідомо куди поділися в кін. 1940-х рр.). Ядро від гармати ще й сьогодні можна побачити, бо вмуроване над входом південної брами.

На початку XVIII ст. на західному схилі гори Федір стояла дерев’яна церква св. Христа. Стефан Потоцькнй випросив у львівського архієпископа Івана Скарбека дозвіл використовувати її як монастирський храм і, добудувавши необхідні приміщення, запросив сюди з Литви отців василіан (1712 р.) для закладення богословської школи. Такий навчальний заклад вкрай був необхідний, бо священнослужителів тоді для галицьких парафій готували в малій кількості вірменська та латинська семінарії у Львові. До відкриття 1775 року в Дрогобичі василіанської гімназії бучацька теологічна школа була єдиним вищим закладом нашого краю. Хто ж такі були отці василіани (на латинській базиліани)? Це один з найдавніших чернечих орденів, заснованих богословом, святим Василієм Великим, архієпископом Кесарійським - патріархом монахів Сходу. Народився він 329 року в місті Кесарія (тепер Кайсері. Туреччина) у багатодітній родині, яка відзначалася винятковою побожністю. Після успішного навчання у Кесарії. Константинополі й Афінах св. Василій засновує в 358 році в Понтійських горах (Малоазіатське узбережжя Чорного моря) поблизу річки Ірис монастир для чоловіків, поклавши ним початок василіанського ордену. Герб василіан - колона з хрестом у горі, оточена полум'ям та з ім'ям Ісуса Христа , написаним грецькою мовою. Якщо для ченців кармелітів була характерна бідність і фанатична побожність, домініканців та єзуїтів - агресивна войовничість, то для василіан - висока освіченість. Ото ж не дивно, що вони брали на себе добровільну опіку над школами, малярами й скульпторами, мали власні друкарні для видання книжок (Почаїв, Вільно, Жовква.) Микола Потоцькнй з дозволу львівського архієпископа Миколи Вижицького розбирає стару монастирську церкву і на її місці зводить 1753 - 70 - х роках новий храм Чесного Хреста за проектом архітектора П. Шильцера в стилі пізнього барокко. В плані він однонефний, хрестоподібний. На головному західному фасаді містяться дві п'ятиярусні вежі. Основний композиційний ефект динамічної гранчастості грунтується на поступовому зменшенні ярусних об'ємів, чітким поділом їх форм карнизами, пілястрами, прорізами вікон тощо. Внутрішній простір церкви перекритий півциркульним і «монастирським» склепінням, під пружними арками. Стіни розділені на високі ніші та декоровані подвійними пілястрами з капітелями композинтного ордеру. Для живописного оздоблення церкви прибув маляр Почаївської лаври — Яків Головацький - родом з села Винківці, що на Поділлі. Талановитий тридцятип'ятилітній монах за два роки (1770 -1771) виконав фрескові розписи багатьох сюжетів: «Костянтин під хрестом», «Жертва Авраама», «Самсон з левом», «Цар Давид», «Мойсей зі змією» та ін. Водночас львівський майстер Михайло Філевич (р. н. невід. - 1804) вирізьбив для церкви шість дерев'яних фігур святих. До нової церкви тоді ж добудували двоповерхові приміщення монастиря (ліворуч) і навчального корпусу школи (праворуч), які разом з давніми спорудами утворюють два внутрішні подвір'я. Врешті у 1849 — 1854 роках монастирський комплекс збагатився новою дзвіницею. У церкві Василіанського монастиря не було іконостасу, а лише три-вівтарні композиції, вирішені подібно до тих, які ми бачимо в церкві св. Покрови. Правда, ці вівтарі виконані у другій половині XIX ст. і значно стриманіші в оздобленні. Справа в тому, що первісне оформлен¬ня церкви не збереглося. Неймовірно страхітлива пожежа, що охопила місто 29 липня 1865 року, спопелила ринок і перекинулася на лівобережну частину. Горіло все, що могло горіти. Тут, у Василіанському монастирі, вогонь завдав великої шкоди будівлям і обладнанню навчальних кабінетів, житловим приміщенням і церкві. Не стало цінних збірок рукописів й архівних документів, рідкісних книг, переданих із закритих монастирів василіан у Баб'янці, Задарові, Жизномирі, Сокільці та ін. Згоріло все оздоблення церкви, яке не можна було швидко винести у безпечне місце. Вогонь знищив, навіть, фрескові розписи. Температура досягла такої високої відмітки, що топилося не лише скло, а й «дзвони на новій монастирській дзвіниці». Своєрідне художнє вирішення має фронтальний майданчик перед церквою, що на висоту кількох метрів піднесений від дороги й обличкований тесаним камінням. На центральній вісі стіни розмішена кам'яна ніша з скульптурним зображенням св. Онуфрея (знищено в кін. 40-х рр.), з низу симетрично півколами ведуть обабіч сходи на верхній майданчик. Тут колись була різьблена кам'яна статуя Богородиці (1818 р.) невідомого скульптора, що символізувала непорочне зачаття. Навчальний заклад при Василіанському монастирі в Бучачі у різні часи мав не однаковий статус. У перші роки становлення це була вища теологічна школа (1712 - 1754). Найвищий її рівень припадає на 1773 - 1784 роки, коли в навчальну програму вводять філософію. Однак, після повернення литовських (точніше білоруських) ченців на батьківщину, богословська школа спочатку перетворюється на гімназію, а відтак на нормальну школу. З 1804 р. знову відновлюється гімназія, а з 1856 року тут викладають дворічний курс для підготовки народних вчителів. У бучацькій школі навчали найкращі педагоги: поет і риторик Юліан Добриловський (1760-1825), найпопулярнішу його пісню «Дай же, Боже, добрий час, як у людей так і в нас» місцеві жителі назвали «бучацьким гімном», письменник і публіцист Володимир Масляк (1858-р. см. невід.). Іван Нерестій — згодом брацлавський архімандрит: Порфирій Важинський — згодом холмський єпископ та багато інших. Монастир став центром освітньої діяльності в Бучачі: тут діяла спочатку школа - інтернат для дітей з бідних родин, потім – семінарія, реорганізована згодом у гімназію.Пізніше тут відкрили місійний інститут ім..св.Йосафата, який з перервами діяв до 1944 року. Діяльність Бучацького монастиря у 1946 році була заборонена радянською владою. У березні 1990 року після 45-ї річниці вимушеної перерви у Бучацький монастир Чесного Хреста Господнього повернулися отці Василіан – о.Іван Майкович – настоятель(Ігумен) монастиря і о.Августин Дзюрбан – духівник монастирської церкви. Реставраційно – будівельні роботи були розпочаті у 1992 році і тривають по сьогодні. У 1995 році Міністерством освіти України зареєстрований історико-філософський ліцей, а нині – колегіум ім.св.Йосафата.

Церква св.Покрови, твір архітектора Бернарда Меретина, будівника Львівського собору св.Юри і ратуші у Бучачі збудована у 1764 році. Церква має низку скульптур і позолочених барельєфів, цікавих тим, що вони є творами перезрілого бароккового стилю, що незважаючи на свою манірність, зберіг майстерність. Споруда кам’яна хрестового плану. Західний фасад з двома п’ятиярусними башнями. Композиція їх з поярусно зменшувальними гранчастими об’ємами є основним засобом стилістичної виразності пам’ятника. Пам’ятник є взірцевим твором пізньобаррочної архітектури, являється пам’ятником архітектури під охоронним номером 652/1. Ще донедавна в церкві св.Покрови висів портрет Миколи Потоцького, що його намалював маляр-чернець Почаївської лаври Яків Головацький у 1770 році під час праці над фресками хрестовоздвиженської церкви монастиря Василіян. На портреті Потоцький зображений на повний зріст, похилого віку. Одягнений у синій контуш з відкинутим правим рукавом, підперезаний литим поясом. Біла сорочка прикрашена золотими смужками і хрестиками.Один з них на шиї відомий під назвою золотий Королівський хрест. На ногах жовті замшеві чоботи. Портрет зараз зберігається у Тернопільському художньому музеї. На Подвір’ї Покровецької церкви споруджено гробницю жертвам сталінського режиму, останки яких в кількості 152 чоловік було виявлено в 1991 році в підвалах церкви.

Церква святого Миколая закладена в перших роках бурхливого XVII ст. і освячена 1610року. Фундаторами її вважаються, і не безпідставно, подружжя Стефан та Марія Потоцькі, про що засвідчує над дверима церкви їх шлюбний герб (Потоцьких-Могилів). Церква св. Миколая була першим кам'яним храмом у місті. В тодішніх актах її з великою пошаною іменують «міською». Такої честі не мали ні старовинний дерев'яний костьол, що розмістився у підніжжі замкової гори, ні ще дві інші давні дерев'яні церкви з Нагірянського передмістя — Різдва Богородиці й монастирська Святої Троїці (частину території сьогодні займає дитячий садочок «Сонечко»). Миколаївська церква невеликих розмірів, являє собою ошатну трьохдільну і двохконхову споруду з добре згармонізованими формами, що конструктивно поєднували водночас культово-оборонні функції. Похиле церковне подвір'я, обнесене кам'яною стіною, служило першим кільцем оборони. Між вхідною брамою і церковними дверима розміщується так звана паперть (піддашок), ймовірно, колись ця прибудова була на стовпах, служила місцем для моління покутуючих, найбільших грішників. Далі, минаючи великі вхідні двері, йде перша частина церкви — притвор (присінок)- прямокутне у плані приміщення теж для грішників, яким не можна було входити у храм. Над притвором у минулому знаходилася оборонна башта, тепер гвинтові сходи ведуть на хори. Основне приміщення храму відмітне урочистим розкриттям внутрішнього простору, таємничістю конхових заломів обабіч пишнодекорованого іконостасу. Вівтар - східна найважли¬віша частина церкви для богослужіння - має форму дещо видовженого прямокутника. Основним духовно-естетичним центром кожної церкви є іконостас (з грецької — місце стояння ікон). Він розвинувся з низької передвівтарної «огорожі», до якої входили найголовніші ікони. З XVI ст. низькі іконостаси все частіше замінюють на високі, багатоярусні. Ось тут годиться зауважити, що немає жодних відомостей про первісний іконостас церкви св. Миколая. Іконостас, який дійшов до нашого ча¬су, створений у середині XVIII ст. при сприянні Миколи Потоцького. Той факт, що М. Потоцький прагнув у різний спосіб прислужитися церкві св. Миколая, можна зрозуміти, адже був цей храм його патрона. Залишається таємницею, чому виготовили новий іконостас і яка доля старого? Тут ми висуваємо кілька припущень. Перше: давній іконостас міг бути пошкоджений унаслідок пожежі. Друге: не відпо¬відав новим естетичним засадам стилю барокко. Третє: виготовлений майстерно, але з одним рядом ікон. Якщо церкву спіткало лихо, то без заміни іконостасу, очевидно, не обійтися. Друга версія не менш ймовірна, бо крім цехових і монастирських малярів, по церквах працювали й самоуки, яких перші зневажливо обзивали «партачами». Якщо виго¬товляли новий іконостас, то старий, як правило, переносили у дру¬горядну церкву. Найбільш достовірним видається нам третє припущення, що до старого низького іконостасу були долучені ще три чини Ікон. Точніше, із старого іконостасу в теперішньому залишилися лише намісні ікони. Іконостас церкви св. Миколая, який зберігся до наших днів, має оригінальну конструкцію. Він динамічно заповнює прямокутний з півкруглим завершенням простір вівтаря чотирма чинами ікон: намісний, празничний, деісусний або апостольський та пророків (відсутній з 1980 р.). Всі вони мають чітко визначений поділ на великі й малі. Найважливіші намісні ікони, які розміщені на простінках між царськими і дияконськими воротами: «Ісус Христос», «Богородиця», «Миколай» та ін. Всі вони виконані погрудно з неухильним дотриманням іконографічних взірців, на золотому тлі, помережаному гравірованими візерунками. Центром композиції іконостасу виступають царські врата, складаються з двох половинок. На кожній є ажурно різьблений разом з. виноградною лозою та по три медальйони, що містять мініатюрні зображення євангелістів і сцену «Благовіщення». Над воротами образ «Тайна вечеря», до якого похилими фризами йдуть 12 празників від «Благовіщення», «Різдва» до «Успіння». Однак ці ікони такі маленькі, що навіть з крилосу годі визначити певний сюжет. Третій чин — шість великих ікон з парними зображеннями апостолів і в центрі головна ікона «Моління» (Ісус Христос, Богородиця та Іван Хреститель). Завершується вся композиція символічним «Сяйвом». Пишно оздоблений ажурним різьбленням і позолотою, іконостас Миколаївської церкви є типовим твором стилю барокко. Своїми мистецькими вартостями він не поступається всесвітньовідомим іконостасам богородчанському, рогатинському, львівським «Успенської» і «Святодухівської» церков тощо. До найбільших скарбів церкви св. Миколая слід віднести ікону „Богородиці” з XVI ст., що на східній стіні вівтаря.Її привезла до Бучача Марія Могиляка, і до середини ХVШ ст. ікона знаходилася у замковій церковці. Майже чотири століття церква св. Миколая - осередок духовності для десятків поколінь бучачан.

З ініціативи Стефана Потоцького, власника Золотого Потоку, в1609 — 1634 роках в центрі містечка, неподалік замку, споруджено костьол і монастир отців домінікан. Він збудований в стилі барокко, прикрашений фресками й мозаїкою і безумовно є свідченням високої майстерності тогочасних народних умільців і живописця Строїнського, який оформляв інтер'єр. Проте в нових польських джерелах, зокрема в книжці «Потік Золотий, яким він залишився в пам'яті», виданій в Вабеніцах 1996 р., підкреслюється, що 1634 року був закладений наріжний камінь під будову костьолу і монастиря. Можливо, спочатку побудовано дерев'яну споруду, а згодом замінено її кам'яною. А може, до 1634 р. будували костьол, а після цього вже монастир. Автори згаданої книжки припускають, що будівництво завершено 1668 року. Сім’я Потоцьких дуже дбала про цю святиню, особливо правнук Стефана Потоцького - Микола Потоцький. Староста Каньовський подарував костьолу чудовий бароковий вівтар, який частково знищений в процесі пожежі 1934 року, а зовсім був знищений за часів тоталітаризму. Вежа костьолу спочатку була покрита конусоподібним дахом, але в кінці ХVIII-го або на початку XIX-го ст. її реконструйовано і вона набула форму пірамідального вершка. 9.09.1739 р. у святиню урочисто внесено на постійне зберігання ікону Матері Божої. 1934 р. Костьол загорівся, але вівтар і ікона уціліли. Отці домінікани зібрали кошти від жертводавців і реставрували все, що зазнало пошкоджень. 1945 р. почалося переселення посольського населення на західні землі. Ксьондз Францішек Розвуд забрав з собою найважливіші атрибути релігійні і, насамперед, чудотворний образ Матері Божої. Він тепер зберігається в парафіяльному костьолі м. Вабеніце у Польщі. 1953-1954 року за вказівкою недалекоглядних керівників вежа костьолу була зруйнована, а приміщення костьолу переобладнано під будинок культури. Лише 1992 року за ухвалою Золотопотіцької селищної ради костьол повернуто римо-католицькій громаді. За кошти колишніх жителів, які живуть тепер у Польщі він реставрується, і є надія, що за кілька років матиме такий же вигляд, як до 1939 року. Копія чудотворної ікони Золотопотіцької Матері Божої уже прикрашає костьол, її привезено з Польщі. В вестибюлі костьолу був колись портрет Стефана Потоцького, але цей портрет не зберігся до нашого часу. З лівого боку вівтаря була колись таблиця з інформацією, що стосувалась історії костьолу. З правого боку була картина „Перемога під Віднем”. На жаль, ні таблиця, ні картина не збереглися.

Немає в документах жодної згадки про те, коли була побудована перша церква в Золотому Потоці. З польських книг, присвячених історії нашого краю, можна зробити висновок, що вже в середині ХVII століття тут споруджено церкву СВЯТОЇ ТРОЙЦІ, її приміщення постаріло, похилилось від давності (вона була дерев’яна), і його розібрали в 1774 році. В 1702 році в центрі містечка збудовано новий храм-церкву СВЯТОГО МИХАЙЛА. Від того часу і храмове свято відзначатиметься в день святого Михайла, тобто 21 листопада.. Споруда зводилась за рахунок коштів , виділених Симеоном Левковичем і Теодором Обаранком. І ця церква була дерев’яна, вона зносилась від старості, і на початку ХІХ ст. її розібрано. В 1761 році побудовано нову церкву Святої тройці. Фундатором її був парафіяльний священик Василь Грудзь. Від 1774 року всі церкви об’єднано в одну парафію, а 1789 року до неї приєднано церкву села Костільники, яка до цього часу була самостійною парафією. Наприкінці – ХІХ ст. дерев’яну церкву Святої Тройці розібрано, а залишилась від неї і збереглась до недавнього часу (1995 рік) старенька дерев’яна дзвіниця. Нову, кам'яну церкву Святої Тройці споруджено 1897 року. Вона красується серед крислатих дерев і сьогодні. Фундатором цієї будови були парох Дорофей Федорончук і місцевий дідич Володимир Гневош. Багато енергії, сил і майстерності доклали художники Юліан Левицький і Антон Оріховський, щоб оформити інтер'єр церкви. Він і досі вражає своєю красою, величчю, чудовим оздоблення. Іконостас, царскі врата, настінний розпис виконано на високому мистецькому рівні. Столярні роботи виконував Микола Душа - прекрасний фахівець, постійний житель Золотого Потоку. За роки тоталітаризму церква була в примусовому порядку приєднана до православної (1946 р.). Крім того, приміщення церкви було трохи занедбане, вимагало ґрунтовного ремонту. І лише в 1989 році з ініціативи отця Василя проведено капітальний ремонт, реставровано багато церковних атрибутів. Тепер церква красується у всій своїй величі. В 1990 році на загальних зборах усіх парафіян прийнято ухвалу про перейменування церкви Святої Тройці на грекокатолицьку. З цієї нагоди до Золотого Потоку завітав єпископ, який відправив урочисту службу Божу. Ця подія викликала ентузіазм, велике задоволення усіх парафіян, сприяла їх згуртуванню, єднанню, посиленню любові до греко-католицької церкви. Протягом 1995 року з ініціативи отця Василя Бігуна споруджувалась нова, мурована дзвіниця. Багато попрацювали на її будівництві члени церковного комітету, зокрема Петро Симак, Дмитро Кушицький та інші. Велику матеріальну допомогу подали лісничий Довбенко В.І., голова селянської спілки Дудка П.І., голова селищної ради Бубнів В.С., директор фабрики «Берізка» Бойцан І.П. та вся церковна громада. 21 листопада 1995 року настав урочистий момент — освячення дзвіниці і каплиці (вона розмістилась на нижньому поверсі цієї дзвіниці). Після служби Божої, яку відправили отці Василь, Валерій, Ярослав, Петро, Іван, Дмитро (декан з Рогатина Івано-Франківської обл.) настала кульмінаційна хвилина — освячення і дзвіниці, і каплиці імені Зарваницької Божої Матері. Каплиця зразково оформлена, прикрашена іконами і орнаментами. Вона завжди відчинена, щоб кожен, хто цього побажає, у будь-яку хвилину міг помолитися, подякувати Богу за ласку і милосердя. Полум'яні слова, з якими звернулися до присутніх на святі отці Василь і Дмитро, залишили глибокий слід у пам'яті людей, сприяли згуртуванню і єднанню парафіян. 1997 року минуло 100 років від дня спорудження церкви Святої Тройці. Святкування цього ювілею стало хвилюючої, наповненою глибоким змістом подією.

У 1887 році у с. Ріпинці збудували церкву Святої Покрови, а через 11 років звели дерев'яну церкву і в с. Помірцях. Спочатку села належали до однієї парафії. До 1946 року церкви були греко-католицькі. Вони належали до Чортківського деканату Станіславської єпархії. Після смерті митрополита Андрея Шептицького почалися репресії проти священиків. Церкви в Помірцях і Ріпинцях закрили. Почали переслідувати сільську інтелігенцію, вчителів, лікарів, культурно-освітніх працівників, всіх мирян, які вірили в Бога. Не дозволяли церковні шлюби, хрещення дітей, похорони зі священиком. Дітям заборонялось колядувати, засівати, щедрувати. Але це не зламало дух і віру в Бога наших мирян. Віруючі збирались на молитви по хатах Насті Пендиківської, Кобилянської Ганни, Пруньки Ольги, Павлів Олени, Подюк Марії та ін. Там таємно проводились Богослужіння, вінчання, хрещення дітей. У наших селах у 1990-х роках цю місію виконував о. Павло Василик, єпископ-ординарій Коломійсько-Чернівецької єпархії. Другий етап нищення духовності почався в 90-х роках XX ст. У Ріпинці на запрошення районної влади приїхали зайди з Івано-Франківської області, які спалили церкву. Казали, що за це їм заплатили 6 тисяч рублів. Церква була унікальна, бо збудована з дерева, без жодного цвяха, накрита ґонтям. Якось раніше приїжджали литовці, пронумерували, тобто хотіли забрати до себе як пам'ятку архітектури. Але влада не дозволила. У Помірцях комсомольці зруйнували каплицю. Вивезли з церкви унікальні ікони XVIII століття, різьблений іконостас, який не мав ціни. З церкви зробили склад. З 1991 року в с. Помірцях діє українська православна церква Св. Трійці. Парох церкви - о. Іван Василик. У 1995 році в с. Ріпинцях на місці старої дерев'яної церкви збудували нову, яка стала окрасою села. Парохом церкви Св. Покрови з жовтня 1989 року був о. Петро Прибула, у 2005 його замінив о. Ярослав Гель.

У державному архіві Тернопільської області є відомості, що в с. Трибухівці Чортківського району Станіславської греко-католицької єпархії колишнього Бучацького повіту Тернопільського воєводства, станом на 1930 рік були: церква Святої Параскевії, мурована, збудована в 1847 році (матірна, в частині села, званій Отенівка); в другій місцині, званій Борщівка, — церква Благовіщення Пречистої Діви Марії, дерев'яна, збудована в 1885 році; в частині села, званій Завадина — церква Успенія Пречистої Діви Марії.
Станом на 1930 рік в селі Трибухівці було 2790 греко-католиків, 1031 римо - католик, 230 євреїв. Підстава: "Шематизм всего клира греко-католицької єпархії Станіславської на рік Божий 1930". ст.159-160.
З розповідей старожилів відомо, що неподалік цвинтаря, який знаходиться біля центральної дороги, що іде на Чортків, з південної сторони є толока. На цій толоці ще зберігся нищений війнами хрест. Кажуть, що там була церква Святого Михаїла. До нас не дійшли відомості про її зникнення, але старожили твердять, що була там церква і ще були біля неї і захоронення. Частина села, до якої входять вулиці Толоцький Кут, Горішня, Середня, Скоблякова, Долини обходять празник на Святого Михаїла, і це свідчить про те, що церква була насправді.

Церква Успенія Пресвятої Діви Марії, що на Завадині, будува¬лась понад 100 років тому. Як свідчать старі люди, її почала будувати одинока жінка-полька, але добудувати не змогла. Були зведені церковні мури, і жінка відійшла у вічність. Ті мури ще довго стояли, не було кому за них взятись, та й війни, які тут проходили, не дозволяли добудувати церкву. Розказують, що коли повернувся з австрійської війни житель Завадини Дячок Григорій, то почав збирати кошти, передав на потреби будівництва частину свого маєтку і взявся за добудову церкви. Гроші збирали по селах. Брали також зерно, яйця, і все, хто що давав. Так у 1923 році, була добудована церква. Потім вже її поштукатурили всередині і ззовні, правилось у церкві до 1948 року. Був тут священиком отець ЧСВВ Юстин, а потім отець Петро Коцюбинський. У 1946-1947 рр. отця хотіли примусити прийняти сан православного священика Московського патріархату, але він не погодився. У 1948 році церкву закрили і зробили у ній склад зерна. Вона на той час ще не була розписана, розмальована і не мала іконостасу. У 1988 році було надано дозвіл Тернопільського обласного комітету в справах релігії на відкриття церкви Успенія Пресвятої Діви Марії по вулиці Завадині. Зібрались люди у церкві на збори. Вирішили зробити порядок, адже церква була знищена. Треба було зробити капітальний ремонт. На свято Успенія у 1990 році церква була відкрита. Церква зареєстрована як така, що належить Українській православній Церкві Московського патріархату. Священиком на той час був отець Боднарук Василь, який помер у 1993 році і похований біля церкви. Отець Василь Боднарук був чуйною і доброю людиною, духовним настоятелем села Трибуховець, підносив щирі молитви до Небесного Отця. Він відправляв похорони і панахиди безкоштовно. Любив природу, птахів, спостерігав за їх життям. Також мав дар малювати. Образ Успіння Пресвятої Діви Марії, що на фасаді церкви, намальований його руками.

Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії, яка знаходиться в частині села Борщівка, збудована у 1885 році. Вона не будувалась жителями села, але на зібрані гроші було привезено заготовлений зруб із Прикарпаття. Відповідні майстри склали цю церкву і накрили бляхою. На пожертви парафіян був куплений іконостас, який з часом втрачено. Ця церква належить до прадавнього подільського типу тризрубних храмів ХУІ-ХУШ століття. З двосхилою покрівлею центральної кліші і трисхилою — у західній та східній. Конструкція церкви нагадує давній міський будинок. Єдине, що визначає її сакральну конструкцію, це маленька главка з ліхтариком, хрестом, розташована над центральною частиною будівлі. Тепер, з 1990 року, вона належить православній громаді. З 1993 року богослужіння тут відправляє священик Ярослав Савка.

Костел, який був збудований у 1936 році на кошти пана Городиського, після війни був закритий. Потім тут був склад зерна пізніше — автогараж. У 1965 році гараж був перенесений у новозбудований, типовий, з майстернею і заправкою. Влада в костелі хотіла зробити спортзал, але люди протестували проти цього, заявляли, що то є святе місце, молитовний будинок.
У 1993 році костел відремонтовано і освячено. Всі роки, доки був закритий костел, ікона центрального храмового вівтаря переховувалась у Криськів Марії. І тільки в липні 1993 року у відпустове свято Божого Тіла ікона поновлена і доброю волею священика Людвіка Рутили повернулась на своє місце. Це образ Пречистої Діви Марії Неустанної Помочі.
Велику пожертву, клопітку роботу, добру справу для діяльності костелу зробив наш односелець, добрий християнин Василь Михайлович Борис і його сім'я. Хай Господь благословляє труди його родини во віки віків. Духовну і матеріальну допомогу надавав ксьондз Людвік Рутило.

У 1847 році була збудована церква святої Параскевії по вулиці Отенівка. Вона була невелика і мурована. У 1934 році церковний комітет порадившись з священиком П.Коцюбинським і зібравши трохи коштів, розпочали будівництво нової церкви навколо колишньої. Старенька стоїть всередині, а кругом неї зводиться фундамент і мури нового храму. Виготовив проект Євген Синенький — прораб церкви, головний муляр — Сеньків (його брат).
Люди складали пожертви. У 1939 році церква майже готова, тільки треба зробити дах. Бляха на покриття і дзвони куплені, та бракує лісу, а грошей немає. Намовляють священика, щоб продав поле і за ті кошти купив пиломатеріали на покрівлю церкви. Але поле не було продане. У 1939 році почалась війна. Бляху і дзвони закопали, а церковні мури і камінь залишились до закінчення війни. Після війни село знищене, спалене, багато людей вивезено до Німеччини. Не було і мови про добудову церкви.
У 1948 році закрито церкву Успенія Пречистої Діви Марії на Завадині, де був розміщений колгоспний склад із зерном. У 1958 році — церкву Благовіщення Пречистої Діви Марії (на той час в ній відправляв священик Погорецький).
У 1957-1958 рр. місцева влада забрала камінь, який залишився біля церкви, на будівництво приміщень ферми. Хоче розвалити мури церкви Святої Параскевії і з цього матеріалу побудувати будинок культури. Але зібралась громада людей села і не дала їх розібрати.
У 1990 році легалізовано Греко-Католицьку Церкву.
Католики зібрались на Борщівській толоці біля хреста і там відбулась Свята Літургія. Після відправи зібрались достойні мужчини . обговорили, що немає нам де діватись, підемо і розчистимо церковні мури церкви Святої Параскевії, на яких росли деревця і трави. Наступного тижня очистили мури церкви, прибрали прилеглу територію, встановили ще недосконалий престол, над котрим зробили целофанову покрівлю, і в травні 1990 року розпочались Богослужіння. Священиком на той час був отець Петро Прибула. На відправу почали приходити люди, які раніше ходили до православних церков, — жителі сіл Цвітової і Пишковець. Число віруючих значно зросло. Церкву величиною захрестії і трошки поза захрестією обклали дошками, зробили покрівлю. Вже не доводилось мокнути і стало тепліше. Йде мова про виготовлення документації на добудову церкви за рахунок зібраної офіри та деяких пожертв. Навесні 1991 року, пішли по селу збирати гроші на добудову церкви. Віднайшли давній проект церкви - старі карти, якими користувалися довоєнні будівельники. Вони й дозволили зберегти прекрасні риси мис¬тецьки довершених ліній храму — задуму талановитих зодчих. Церква названа в честь св. Параскеви, яка є дуже шанованою серед наших людей, про що свідчить кількість церков, названих її іменем у нашому районі. Це — у Сороках, Костільниках, Заривинцях, а тепер і в Трибухівцях.
Настав довгоочікуваний день Святої Параскевії, 27 жовтня 1992 року — день відкриття церкви. Скільки тут зібралось люду! Прийшли процесії із сіл Ріпинці та Язловець. З'їхались люди з навколишніх і дальших сіл: Костільників, Жизномира та інших. На відкриття церкви прибули священики із 12 церков. Діти в українських строях привітали духовних отців, гостей і всіх односельчан з святом. Церкву освятили, відправили урочисту Літургію. З кожним тижнем, кожним місяцем долучались нові люди. Церкву у великі річні свята відвідує близько 500 віруючих. Церква св.Параскевії є місіонерською.